Di Daio (didaio) wrote,
Di Daio
didaio

"І" без крапки

Цей запис я хотів написати ще наприкінці осені-2006. Але все не виходить зібрати думки до купи. То ж і ходжу, тримаючи все у собі, обдумуючи і сумно зітхаючи.
Політичні події в Україні довели мене до жорсткої депресію у листопаді минулого року. Я не бачив виходу. Але потім прийшла зима, все якось відійшло на другий план, от тільки про політику з того часу не пишеться. Та і взагалі мало що виходить, оскільки почуття може і втратили свою гостроту, але лежать собі там у темному куточку і як та жаба все давлять і давлять на серце та душу.
Мабуть ці почуття знайомі багатьом українцям, що підтримували Помаранчеву революцію. Зневіра, розпач панували в їх серцях восени 2005 року. Мені вдалося протриматися на рік більше.
У той час я зрозумів, що всі політики однакові, і що думають вони лишень про себе, хоча кажуть всі про мою Батьківщину, її національні інтереси. Янукович, Тимошенко, Ющенко, Луценко. Всі однакові. Прийде до влади Луценко — буде теж саме, що і зараз, лише під іншим соусом. Прийди Тимошенко? І знову теж саме. Бо для них Україна — це те, з чого можна висмоктувати соки і збагачуватися, збагачуватися, збагачуватися. Вони експериментують над Україною лише з однією метою — відхопити собі великий ласий шматок.

Тим записом, який я хотів написати ще давно, і схоже пишу зараз, я хотів спитати у досвіченіших і старших політоглядачів: "Що робити?". Я не можу спокійно дивитися як вбивають Україну. І я відчуваю свою провину у тому, що відбувається. Сьогодні як раз непоганий день для того, щоб це написати.

Два роки тому, восени-2004 ми вийшли на вулиці під відомими гаслами і з відомими думками. Нам набридло те, що та влада губить Україну. Разом ми скинули її, разом поставили нового правителя. І вирішили, що все зроблено. Це була наша найбільша помилка, бо далі почався суцільний хаос. Не тільки ті, хто стояв на головній сцені Майдану, а й ті, хто стояв на самому Майдані, почали шукати бодай найменших можливостей для просування своїх інтересів. І чим ближче до сцени знаходилася людина, тим менше вона пам’ятала про власні прагнення. Я міг це спостерігати у своєму рідному місті, де почалася боротьба навколо брендів, посад і всього іншого. Всі помаранчеві не цуралися бути схожими на кучмістів, ба більше, вони прагнули бути якомога більше схожими на них. Саме тоді ми програли Помаранчеву революцію.
Я гадав, що це не завадить побудувати в Україні громадянське суспільство, яке буде позбавлене постпомаранчевих вад, яке зможе робити владу в цій державі. Саме восени минулого року я вперше зрозумів, що ці зусилля марні, бо в Україні відсутній лідер, який зможе повести за собою людей у вірному напрямку. Саме тому і хотілося мені спитати "Що робити?" у людей, які, на мою думку, відстоюють ті ж цінності, що і я.
Сьогодні, коли у владні кабінети повернулися Попков і Радченко, коли закони про КМУ та опозицію можна порівняти з поверненням панщини, знову хочеться поставити це питання: "Що робити?".

Багато хто пише про особистості, той поганий, цей поганий. Я теж скористаюся цією нагодою. Ющенко — лох, Тимошенко — курва, Янукович — просто ЗК, Луценко — трепло. Що робити?

Я знаю, що ми не повинні створювати собі ідеалів, думати, що оцей політик точно краще за того. Я знаю, що ми повинні згуртуватися, а не воювати одне з одним, бо лише разом ми — сила і здатні на все. Я знаю, що бути згуртованими довгий час — не в українській традиції. І я не знаю що робити...

P.S. Сьогодні останній день, коли на моєму столі був портрет Ющенка, який простояв близько 710 днів. Так часто робити таку хуйню — це треба мати талант.
Tags: Україна, дибр, міркування, політика
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 43 comments