Di Daio (didaio) wrote,
Di Daio
didaio

Безумовна чесність українських журналістів

Свободу слова в Україні називають чи не єдиним досягненням Помаранчевої революції. Так це чи ні можна буде з’ясувати лише за кілька років, але вже зараз можна впевнено казати, що після Помрев ця свобода стала розмінною монетою у дрібних іграх як чиновників, так і журналістів.
Цілком можливо, що це нормальне явище і що так було до подій 2004 року, але я про те нічого не знаю. Якщо я помиляюся, старші виправлять.
Останні 2 роки кожне закриття газети, кожне звільнення журналіста трактується самими журналістами не інакше як зазіхання на Свободу Слова. Реальні причини їх не турбують. Як не турбує і власна поведінка, і власне ставлення до журналістських стандартів. Українським журналістам не западло гнати чернуху, виконувати темники, писати замовні матеріали, подавати власну точку зору як істину в останній інстанції, та робити інші речі, абсолютно не зумісні з журналістськими стандартами. Утім, як тільки їх звільняють відразу здіймається галас: "Дивіться, вони позіхають на святе — свободу слова".

Наведу лише кілька прикладів.

  • У 2005 році Стецьків і Шевченко встановлюють свої порядки на "Першому національному". Профспілка каналу галасує про свободу слова. Хоча ця ж профспілка міцно тримала рота закритим, коли КучмаЯнуковичМедведчук керували українським інформаційним простором.
  • У 2006 році в найбільшій дніпропетровській газеті "Днепр вечерний" виникає конфлікт між власниками. Редакція газети виступає на всіх обласних Т/К з заявами про напад на свободу слова. Хоча ця ж редакція може вільно друкувати компромати, замовні матеріали і взагалі не чурається жодних способів "збити зайву копійку".
  • У 2007 році звільнення журналістів з "Інтеру" після приходу Ганни Безлюдної трактується не інакше як встановлення пропрезидентського контролю над найпопулярнішим українським Т/К. Про "неупередженість" та "об’єктивність" програми "Подробиці тижня" Володимира Павлюка у цей час воліють не згадувати.

Таких прикладів можна наводити безліч. Я не виключаю, що в деяких випадках дійсно відбуваються спроби "закрити рота" незручним "акулам", але випадків "фіктивної тривоги" значно більше. І це нагадує казку про хлопця, який ходив у ліс і постійно гукав по допомогу, наче на нього вовк напав, хоча насправді хлопчик просто жартував. Кілька разів жарти проходили і прибігали лісоруби, але коли вовк насправді напав на хлопця, його вже ніхто не прийшов рятувати. Так само може трапитися і з українською свободою слова. Коли над нею нависне реальна загроза всі на це... заб’ють, як зараз забивають на політику. І я хочу спитати: невже в Україні не залишилося жодного справжнього журналіста, який би розкривав суспільству справжню суть цієї гри "в Чапаєва"?

Tags: ЗМІ, Україна, міркування, політика, спостереження
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments