Di Daio (didaio) wrote,
Di Daio
didaio

  • Music:

Зізнання, або діалог із собою

Невідомо що простіше - порозумітися із собою чи знайти "рідну душу". Особисто для мене пізнати самого себе, власні уподобання без нашарування нав'язаного суспільством - не легше, ніж запам'ятати риси, характерні іншій людині. Кілька голосних окликів "Та це ж я, колего!" у рівній мірі можуть бути вимовлені до самого себе або до когось іншого. Пізніше забуті, перекручені або неправильно сприйняті.

Пізнавати себе можна у різний спосіб. Аналізуючи власні думки, спостерігаючи за власними реакціями, читаючи написане. "Я не люблю парасольки. Вони викликають дуже багато складнощів. Та і дощ, який крапає безпосередньо на тебе, приємніший за той, що просто йде за вікном". Написано. Проаналізовано. Це про мене. Спочатку моя боротьба з парасольками була цілковито революційною. Людина без парасольки не сприймається сучасним суспільством. І це мені пасувало. Мені подобалося бути оригінальним. Останнім часом я почав бажати придбати собі гарну парасолю. Неодноразово прокручував у голові як я зайду до крамниці й буду собі обирати за кольором, відтінком, механізмом, але залишаючись особливим. Ці мрії так і залишилися нездійсненими. Мені краще без парасолі.

Власні думки. Замислюючись все одно не розумієш на що витрачаєш більше енергії - боротьбу з власними думками чи навколишніми схемами, правилами, підвалинами. (Останнє слово підказує словник, тому з'ясувати власні стосунки з мовами також не виходить.) Спільний фронт боротьби може об'єднувати абсолютно різних людей, але чи поєднає він мене з самим собою? Я намагаюся позитивно і терпляче сприймати перешкоди, що виникають на моєму шляху. Адже і куля може бути стимулом до виживання, а не прапорцем смерті, точно та яскраво встромленим у тіло. Не виходить. Ще мить тому я намагався сприймати світ "as is", а тепер не розумію що з того. Ось я переборю і полізу вперед, просто задля того, щоб лізти, а попереду немає нічого - там все одно смерть. То навіщо лізти? І це все власні думки. Їх важко приймати.

Буває так, що немає можливості поговорити. Внутрішні обмеження і реальні обставини, та хіба мало знайдеться перешкод, щоб поговорити? Тоді залишається листування. Особливо збочений вид листування - без адресата. Ти віриш, що він прочитає і зрозуміє. Натяки прозорі, чого не скажеш про думки. Але хочеться навіть не порозуміння. Просто його не вистачає. Так, як може не вистачати лише самого себе, проте в останньому випадку це розумієш не одразу. Роками люди живуть не маючи можливості поговорити з собою. Діалог, дискусія... Неважливо. Головне, що порозумітися можна лише розмовляючи. А як можна порозумітися з самим собою, коли не визнаєш себе, не бачиш себе, коли суспільство на кожному кроці повторює: "Розмовляють з собою самі лише шизофреніки". Діалог з іншою людиною не набагато простіший. Хоч це і не картається суспільством.

Він схожий на мене. За їжею, поглядами, проблемами. І він - не такий як я. Досвід спілкування з людиною, яка була в усьому схожою на мене - це те, чого б я ніколи не хотів повторити. Але ті, хто може мене зрозуміти і відчувають подібне до мене - неймовірно захоплюють. Так багато суперечностей. І добре, що він - не такий як я.

Увесь зміст цих 3000 символів можна було б передати кількома словами. Але це було б повторенням і зайняло дуже мало часу. А так створилося відчуття розмови з ним. І, напевно, він це почує.

Прошу всі земні та позаземні сили визнавати цей текст як такий, що написаний 29 листопада 2010 року.
Tags: враження, дибр
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments