Дійсно, парламентської опозиції в країні не існує. В країні відсутня альтернативна політика. І першу роль у такому становищі зіграли, на мою думку, далеко не репресивно-демотивуючі методи влади. Просто така в нас якість політики. Інтелектуалів, професіоналів немає ані серед влади, ані серед тих, хто усунутий від бюджетних потоків.
Але опозиція — це не лише частина з тих, хто пройшов у парламент чи намагається туди потрапити. Опозиція — це альтернативні погляди на те, що пропонує влада. Особисто я — опозиція до нинішньої влади. Також як і кожен з тих, хто незадоволений становищем у державі та діями казнокрадів.
Це я не зміг нічого протиставити "харківським" угодам, це я не можу нічого вигадати, щоб не допустити паплюження української землі червоним прапором смерті. Однак, є десятки, сотні людей, які мають натхнення, інтелектуальний потенціал і можливості це робити. Ми, опозиція, можемо зібрати багатотисячний мітинг, коли порушуються наші права. Можемо зорганізуватися і влаштувати траурну акцію в річницю інавгурації узурпатора.
На мою думку, саме ініціатива з низу, від мене, кожного іншого і далі — запорука формування потужної сили. Бо очікування порятунку країни від парламентських дядьків — теж саме, що в радянські часи формувати життя в країні наказами з гори.
