Так траплялося, що всі Кубки світу я дивився «по-аматорськи». Тобто, між Кубками завжди виникали близькі люди, які дуже добре розумілися на футболі, з якими я міг переглядати матчі і вбирати від них розуміння того, що відбувається на полі. А ось Кубки світу завжди проходили в якійсь атмосфері «чистих» емоцій.
Але 18 Кубок світу все ж таки відрізнявся від всіх попередніх. У ньому брала участь збірна України! Так, я не пам’ятаю всіх голів навіть нашої збірної, не знаю на яких позиціях які гравці грають, але я ніколи не забуду гри Шовковського на після матчевих пенальті зі збірною Швейцарії.
Саме 18 Кубок світу подарував мені знання вболівання за Свою країну. Після програшу іспанцям я декілька днів не міг дивитися футбол. А з програшем італійцям для мене закінчився і весь розіграш Кубку. Я переглядав матчі й надалі, але тих емоцій, тих хвилювань вже не було. Мені було байдуже до того, хто переможе в якомусь конкретному матчі чи забере Кубок. Єдине, чого я хотів після останнього програшу — це красивої гри, красивих голів. І це було, і це радувало моє око, але аж ніяк не душу.
На перших хвилинах фіналу я спіймав себе на думці: «Як добре, що зараз не грає Україна», — бо моє серце просто не витримало б. Здається ця думка у повній мірі відображає весь спектр вражень від 18 Кубку світу, навіть зважаючи на те, що у фіналі зустрічалися дві моїх улюблених команди.
Україно, дякую за твої перемоги!
